Щось такого світ наш намикитив,
аж мені здається, що втечу
в гори Володимира Микити, -
їм усе, правічним, по плечу.
Визволить художник їх із льоду,
вирве із кошмарних сновидінь.
Тільки чом на простір твій, Володю,
суне тінь, якась приблудна тінь?
У Карпатах жнуть не ті, що сіють,
і дарма шукати в них Парнас.
Не сивіють гори, а лисіють,
без опори валяться на нас.
Охоронці наші у хоромах
пишуть нам майбутнього статут,
а тим часом гори нас хоронять,
заживо труною нам стають.
Бог творив. І нам велів творити.
Але що ми творимо? Ану ж?
Із дерев живих - дереворити.
Або гнуті крісла для чинуш.
Співакам-естрадникам - фанеру.
Дерев'яні пики держиморд.
Звідки ти, Володю? Із пленеру?
Де ж пленер? Довкола натюрморт.
Не рибаль дарма на мілководді.
У пісках калину не сади
Не такі ламалися Володі...
А Володя каже: «Не суди,
я звичайний маляр, не художник».
З гумором, Володю, я в ладу.
Не художник - ти лиш подорожник,
що до рани серця прикладу.
Він проріс без помочі мотики,
обіч від прокладених доріг...
Йшла епоха в гості до Микити
і спіткнулась раптом о поріг.
Петро СКУНЦЬ